Окупація як процес і соціальний порядок (досвіди окупованих в Херсонській та Запорізькій областях)

Дата: 01.08.2025 10:36

Кількість переглядів: 78

Пропонований до уваги читачів текст є виступом соціологині та історикині Оксани Міхеєвої на семінарі «Обрії науки». Дослідниця розглядає окупацію як соціальний порядок і русифікацію як набір соціальних практик, сукупність яких формує рутину повсякденного життя на окупованих територіях. Такий погляд на русифікацію дозволяє відійти від розуміння русифікації лише як розширення сфери використання російської мови та поширення російської культури. Цей підхід дозволяє розглядати русифікацію як технологію захоплення територій з їх подальшою інтеграцією в політичне тіло Росії. Часті алюзії респондентів на радянські практики дозволили запропонувати нове розуміння взаємозалежності між радянським суспільством і так званим «русским миром» і припустити, що не радянський спосіб життя відтворює «русский мир», а навпаки, «русский мир», використовуючи технологію русифікації, створює і відтворює соціальний порядок і відносини, знайомі старшому населенню України з досвіду життя в СРСР.

Починаючи з 2023 року за підтримки Посольства Великої Британії в Україні ми реалізували  декілька проєктів [1], пов’язаних з вивченням повсякденних досвідів людей в окупації. Я працюю з колегами Ігорем Семиволосом та Сергієм Даниловим, які представляють Центр Близькосхідних досліджень (AMES). Починаючи з 2014 року, коли почалася російська агресія, вони систематично працювали, досліджували процеси децентралізації на півдні Херсонщини, їздили по селах, контактували з людьми, проводили тренінги в межах української миротворчої школи. Чому для мене так важливо на цьому наголосити? Бо це частково пояснює ту методологію, яку ми застосовуємо, працюючи в проєктах, які присвячені окупованим територіям. Завдяки цьому соціальному капіталу, який вони мають, який вони напрацювали за багато років, ми маємо точки входу в поле.  Ми говоримо про людей, які знаходяться під тиском, які загрожені, які розуміють, що будь-яка розмова з іншою людиною – це пряма небезпека для життя. Відповідно, проводити такі дослідження, не маючи величезного кредиту довіри, неможливо. І цей кредит довіри мають мої колеги. Власне, вони збирають інтерв’ю в полі. Це дійсно дуже складна робота. Коли ми говоримо про дослідження окупованих територій, перше і головне питання, яке постає, чи можемо ми застосовувати звичні методи в ненормальній ситуації, бо окупація – це ненормальна ситуація, це загрозлива ситуація для людини. В таких дослідженнях зіштовхуємся з низкою етичних викликів. Ключовим для нас було питання безпеки наших співрозмовників. Практично всі наші інтерв’ю ми записали з людьми, які вже були в безпеці, на контрольованій українським урядом території. Головним критерієм при запрошенні до розмови було те, що наші співрозмовники мають тривалий досвід перебування на окупованій території, не менше півроку. Ми намагалися розшукувати людей, які щойно виїхали з  окупації. Це наш спосіб захистити людей від небезпек, але і наше обмеження – бо ми говоримо лише з людьми, які з усіх можливих векторів руху обирають Україну, відтак ми говоримо передусім з людьми, які мають або проукраїнські погляди, або нейтральну позицію. Щоб мінімізувати ці обмеження, ми намагаємося максимально диверсифікувати людей (шукати різні «точки входу», використовувати різні мережі довіри, уникати розмов з людьми, які пов’язані між собою), з якими ми вступаємо в контакт. 

Після початку російської агресії проти України у 2014 році, коли я шукала учасників для дослідження серед тих, хто залишався на окупованих територіях в Донецькі та Луганській областях, ситуація сприймалася людьми інакше. Вона і називалася інакше. Тоді ніхто не говорив про окупацію. До 2018 року офіційно ситуація означалася як антитерористична операція, що створювало розмите уявлення про те, що відбувається насправді. Однак ця розмитість та неозначеність ситуації полегшували доступ до дослідницького поля. Пересічні люди також мали розмите уявлення про те, що відбувається, їм часто бракувало слів про опис власної реальності. Вони продовжували жити звичним життям людей, чиє становлення здебільшого відбулося за майже 25 років української незалежності на той момент. Звиклі до демократичного суспільства, вони не боялися висловлювати свою позицію. Тому мені вдавалося, наприклад, записувати інтерв’ю з людьми, які активно інтегрувалися в структуру управління так званих «ДНР» чи «ЛНР» – вони не бачили проблеми в тому, щоб поділитися своїми міркуваннями чи досвідом. У 2014 році мені набагато легше було запросити на інтерв’ю людей, які представляли різні погляди та суттєво різні позиції стосовно того, що відбувалося. Натомість після 2022 року ми маємо суттєво іншу ситуацію. Окупаційні режими після 2022 року стали набагато більш жорсткими, протистояння гострішим, відтак доступ до людей, лояльних до окупаційних режимів чи тих, хто вступає в колаборацію, є обмеженим. Однак сьогодні ми будемо говорити про той набір різноманітних інструментів тиску на окуповане українське населення, з яким в першу чергу зіштовхуються ті люди, які мають проукраїнські погляди – і це, власне, і є наші співрозмовники. 

Ця доповідь ґрунтується на результатах досліджень, що тривають з 2023 року. Кожне хвиля нашого дослідження мала специфічний акцент. Наше перше дослідження було передусім про те, як циркулює в окупації інформація, як люди долають проблему «інформаційного голоду» в умовах перенасичення інформацією. Інформації дуже багато, вона здебільшого пропагандистська, але людина все одно живе в інформаційному вакуумі, оскільки немає інформації, яка відповідає на питання: де я, що зі мною відбувається, які в мене перспективи і що мені робити. В першу хвилю нашого дослідження ми говорили з людьми також і про стратегії опору. Це був ще 2023 рік, для багатьох людей це ще був початковий етап окупації. Чим довше тримається окупація, тим менше залишається можливостей чинити опір. Якщо під час першого дослідження ми зафіксували доволі значне розмаїття практик опору в повсякденному житті, зараз їх стає менше, опір професіоналізується та стає роботою для частини людей, тоді як масовий «народний» опір спадає.  

У другому проєкті «Залежність і дисонанс» ми зробили інший акцент і більше дивились на окупаційну реальність, на окупаційне повсякдення. Ми описали «механізм повільної залежності». Я сьогодні буду про це також розповідати, як це відбувається, а також про те, яким чином відбувається захоплення простору, повна його переконфігурація в інтересах завойовників. 

Третій проєкт був сфокусований на територіальних громадах. Йдеться про реформу децентралізації, одну з найуспішніших реформ в Україні. Власне, на півдні України на момент початку повномасштабної війни процеси децентралізації активно і добре запрацювали, люди вже мали досвід децентралізації. Завдяки цьому громади специфічно відреагували на ситуацію захоплення території і окупації. Попередній досвід територіальних громад створив підґрунтя для позатериторіальних явищ. Територіальні громади за умов окупації продовжують функціонувати, при тому що частина людей мігрувала за кордон, частина людей знаходиться на окупованій території, а керівництво цих територіальних громад може бути в будь-якій локації в Україні, а деякі і за кордоном. Це дуже цікаве позатериторіальне явище, коли територіальна громада продовжує функціонувати попри  окупацію та втрату фізичного зв’язку з територією.

І наш останній проєкт [2] був присвячений спробі переглянути і деталізувати те, що можна означати як русифікацію. Тільки в даному випадку ми говоримо про русифікацію не як процеси, які пов’язані з поширенням російської мови чи російської культури, а говоримо про русифікацію як набір соціальних практик, сукупність яких формує рутину повсякденного життя на окупованих територіях. Оцей новий соціальний порядок – це і є результат процесу русифікації. Русифікація як певний порядок, набір соціальних практик, і русифікація як технологія захоплення території.

В усіх цих дослідженнях ми застосовували якісні методи – глибинні інтерв’ю та фокус-групові дискусії (на звільнених територіях). Я вже згадувала про безпеку учасників, ми намагалися їх захистити максимально. Вся зібрана інформація повністю анонімізована. З усіма людьми перед тим, як почати говорити, ми десь 20 хвилин-півгодини говорили про можливі наслідки такої розмови, про те, що ми робимо для захисту наших учасників, про сам процес інтерв’ю. Тільки після того, як з людиною обговорені всі ризики, коли людина дала інформовану згоду, ми починаємо інтерв’ю.

У встановленні окупаційного режиму ми можемо виділити декілька ключових етапів. 

Перший етап пов’язаний безпосередньо з захопленням території. При цьому спостерігається варіативність захоплення, це не є однаковим алгоритмом всюди. 

Якщо говорити про 2014 рік, всі прекрасно пам’ятають, яка була сильна відмінність між «кримським сценарієм» російської окупації і тим, що сталося в Донецькій і Луганській областях. Різниця суттєва. Якщо територіальне захоплення Криму було здійснено людьми без розпізнавальних знаків і в цілому без застосування зброї, то в Донецькій та Луганській областях була абсолютно інша ситуація. Там активно залучали місцеве населення до бойових дій, там була застосована імітація внутрішньо українського громадянського конфлікту для того, щоб показати, що зовнішня російська інтервенція не має до цього ніякого відношення і все це відбувається через те, що місцеве населення саме вибирає такий шлях. Ця імітація громадянського конфлікту відігравала дуже важливу роль як технологія захоплення, а також створила розмите сприйняття того, що відбувається, в тому числі і серед українського населення, яке сприймало мешканців окупованих частин Донецької і Луганської областей і як жертв збройного конфлікту, і як винуватців. 

Під час повномасштабного вторгнення ми теж спостерігаємо  варіативність російського окупаційного режиму. Наприклад, територія на півночі країни була захоплена і доволі швидко визволена. Ексгумація тіл закатованих місцевих мешканців в Бучі, а також в Ізюмі мала світовий розголос і наочно продемонструвала сутність російської окупації. Натомість ми досі не знаємо нічого про долю великої кількості людей, які були репресовані, закатовані та вбиті в 2014 році в Донецькій і Луганській областях, оскільки весь цей час ці території залишаються окупованими і можливостей для ексгумації тіл та ідентифікації рештків немає. Є інформація про зниклих без вісти людей, про масові поховання, питання доступу до яких було і залишається предметом перемовин для воюючих сторін за участі міжнародних організацій. Однак оприлюднення фактів нелюдського поводження з цивільними людьми тут не відбулося й, в такий спосіб, відклало у часі усвідомлення масштабів війни та її наслідків.  

В Херсонській і Запорізькій областях також маємо визволені українські території та ті, що і надалі перебувають під окупацією, що утворює різні реальності буття для людей, які раніше належали до спільного територіальної одиниці.

На другому етапі окупації ми бачимо, як до місцевого населення застосовуються дві ключові стратегії – тиск і заохочення. Елементом тиску є детальний облік населення з метою подальшого контролю. Сільська місцевість виявляється набагато більш небезпечною, бо людей легко охопити, окупанти часто використовують подвірний обхід. Тобто всі люди ставляться на контроль, вони перевіряються безпосередньо вдома. Людина сидить вдома, чує гуркіт в двері, і до неї ввалюються люди, які починають перевіряти все, грубо обшукувати будинок. Через подібні спонтанні обшуки люди постійно перебувають в напруженні. Цей подвірний обхід супроводжується арештами, катуваннями, залякуваннями і навіть просто створенням атмосфери страху. Не треба катувати кожного, один випадок на село вже створює атмосферу страху, яка всіх людей уповільнює в їх діях, позиції, ставленні тощо. 

Друга стратегія – заохочення. Це тимчасовий захід. З часом дуже добре видно, як це помінялося. Але на початку застосовується активний «підкуп» місцевого населення. Підкуп через високі зарплати, через високі пенсії, через створення відчуття різкого поліпшення життя на цих територіях. Дуже важливий елемент демонстрації успіхів нової влади – вдосконалення, які стають частиною рекламного дискурсу окупації. Це як рекламні ролики з зраненого та окупованого Маріуполя про те, як там стало прекрасно жити за російського панування, яке там масове будівництво розпочалось і таке інше. Такі вдосконалення мають в першу чергу демонстративний характер. Обов’язково знімаються рекламні ролики, щоб продемонструвати миттєве поліпшення життя на окупованих територіях. Також в інтерв’ю доволі часто звучить мотив ціни на комунальні послуги. Людей на перший час фактично звільняють від комунальних виплат, або встановлюють їх на дуже низькому рівні. А через рік-два все потихеньку повертається на своє коло. Поступово повертається баланс бюджетів прибутків та витрат, який з часом вже не створює відчуття поліпшення життя. Але це важливий ефект початкового етапу,  покликаний нівелювати негативні досвіди збройного захоплення та раціоналізувати окупацію на рівні повсякдення окупованих мешканців.

Поєднання репресій і заохочення є дуже варіативним. Особливість окупації в  тому, що вона не є стандартною, не є типовою в усіх локаціях. Вона може відрізнятися від села до села, від одного населеного пункту до іншого. Різні населені пункти будуть мати різний досвід російської окупації. Це дуже сильно залежить від багатьох чинників. Зокрема, від лояльності місцевого населення. Є технології, коли спочатку промацуються настрої населення і потім відповідно до них вибудовуються стратегії по відношенню до місцевого населення – чим вищою є непокора, тим сильнішою є репресивна складова. Відіграють роль і національні відмінності. Російська армія складається з представників різних національностей, які мають різний статус та досвід життя в РФ. Так, за оцінками наших учасників, їм буває набагато легше знайти спільну мову з чеченцями та дагестанцями, бо вони також мають критичне сприйняття керуючої еліти РФ та невдоволені з приводу політик по відношенню до себе. В українській ситуації вони часто бачать подібність до того, що свого часу сталося з ними через політику РФ. І плюс частково перетинається ціннісний світ: повага до жінки, повага до матері, повага до родинних стосунків. Це вибудовує певне хоч і дистанційоване, але взаєморозуміння між цими підрозділами армії РФ та місцевим населенням. Але це не заважає їм бути провідниками колоніальної політики Росії на захоплених українських територіях. 

Важливим є також і те, як самі окупанти ставляться до захоплених територій. Від того, наскільки вони впевнені, що зможуть ці території утримати в майбутньому фактично та юридично.  Від цього теж залежить те, наскільки вони готові інвестувати у цю територію ресурсів та сил, наскільки вони готові її розвивати, як вони вибудовують стосунки з населенням. Чим менше вони зацікавлені в території, тим вищий рівень репресій і тим жорсткішим є режим. 

Далі, на другому етапі, вмикається механізм «повільної окупації» та «повільного насильства». Навколо людей, які живуть на окупованих територіях, вибудовується атмосфера тиску і поступових, але дуже взаємопов’язаних між собою змін. По-перше, це інформаційний напрямок. Людей намагаються виключити з українських інформаційних потоків. Це активно застосовувалося на Херсонщині в цілому, але це по-різному проявляється в різних населених пунктах. В одних населених пунктах люди казали, що вони не мали мобільного зв’язку, вони не мали доступу до жодних українських інформаційних каналів. В інших місцях  лишався доступ до українського телебачення, мобільного зв’язку. Також люди на окупованих територіях використовують українські портали новин, часто завдяки програмам, що дозволяють змінювати VPN. Окупанти застосовують різні способи для «переключення» людей на російське інформаційне поле.   

Наприклад, в нашій нещодавній серії інтерв’ю на Херсонщині і в Запорізькій області люди говорили, що через якийсь час почали приходити до них додому фахівці, які в коректній формі пропонували абсолютно безкоштовно встановити нову антенну. Так поступово відбувалася заміна українського інформаційного простору російським. Це не обов’язково відбувається моментально і в жорсткий спосіб. Згода на зміну антени – це також індикатор лояльності. Якщо люди не погоджуються, це є сигналом, що їх треба взяти під контроль. Потім починається серія перевірок, перевіряються мобільні телефони та інтернет ресурси, які людина відвідує, все це відстежується. Окупанти приходять доволі добре технічно оснащеними. Людей дивує рівень технічної оснащеності, наскільки легко і швидко відбуваються такі перевірки. Це формує атмосферу страху, в якій включається режим самообмежень. Навіть якщо до людини ніхто не прийшов, перебуваючи в цій атмосфері страху, вона сама починає себе обмежувати, щоб захистити себе і своїх рідних в цих умовах. 

Символічний простір – це дуже важливий напрямок роботи для окупантів. Простір міняється миттєво. Всю українську символіку затирають ретельно. Перефарбовують зверху, закривають, зривають. Це відбувається дуже швидко. В просторі не залишається нічого, що хоча б натякало на попередню колористику. Для людей це дуже відчутна зміна простору. 

Я прекрасно пам’ятаю інтерв’ю, які я записувала ще в Донецьку в 2015 – 2017 роках, там була присутня ще і специфіка локальної символіки –  прапор так званої «ДНР» повторює російський, тільки замість білого кольору, чорний. Ця колористика виглядає похмуро, траурно. Для людей було дуже сильним відчуття того, наскільки їх простір змінився, став чужим і не комфортним в тому числі і через чужі та неприємні кольори нової символіки. 

Ще однією складовою частиною символічного переформатування населених пунктів є перейменування. Здебільшого відбувається просто «транслітерація» –  те, що звучало українською, починає звучати на більш російський манер. Якщо відбуваються перейменування, то це подається як відновлення історичних назв. Насамперед відновлюються ті назви, які були за радянських часів. Тобто  повертають радянську топоніміку. Якщо ми говоримо про Запоріжжя та Херсонську область, то тут, на нових окупованих територіях, активний процес меморіалізації поки що не розпочався, але частково він є. Якщо ми говоримо про окуповані території ще у 2014 році, то там процес меморіалізації почався одразу після закінчення активних бойових дій, коли простір почав захоплюватися ще й відповідними пам’ятниками. Якщо ми говоримо про нещодавно окуповані території, то, на даному етапі, це здебільшого відновлення пам’ятників Леніну, пам’ятників, пов’язаних з «великою вітчизняною війною» (саме в такій інтерпретації), героям так званої «СВО» та російським силовикам, що воювали в Чечні. 

Наступним елементом русифікації є перехід в рубльову зону. Гроші – це не лише економічна складова нашого життя, вони мають також і символічне значення. Період переходу на російські рублі має протяжність у часі, він може тривати до півроку. Ми намагалися скрізь фіксувати, скільки це триває, щоб подивитися на темпи цього процесу. Насамперед перехід на російські рублі охоплює пенсіонерів.  Їм починають виплачувати пенсії в рублях. Якийсь час є період співіснування гривні та рубля, але потім тим, хто так чи інакше забезпечує обіг грошей, передусім йдеться про магазини, просто забороняють приймати гривню. Люди частково зберігають зв’язок з українською гривнею, бо мають реєстрацію в банку, мають онлайн-банкінг. Проте хоч і мають, все одно можуть це використовувати лише обмежено. Десь за півроку відбувається повний перехід на рублі при збереженні людьми безготівкових розрахунків в гривні.

Далі процес заміни документів. Це теж тривалий процес, повільний тиск на людей. Людей крок за кроком примушують переоформити практично все. Починається з тиску, пов’язаного з отриманням російських паспортів.  В Росії дозволено мати два громадянства. Тому наявність українського паспорту, якщо людина взяла російський, не повинна створювати конфлікту з законодавчим полем Росії. Однак в окупації на людей тиснуть, в різний спосіб змушують позбутися українського паспорту. Особливо це стосується тих, хто іде працювати в державні органи, на так звану «державну службу» – від них можуть вимагати публічного знищення українських паспортів. Український паспорт розцінюється як прояв проукраїнської позиції і ставить людину в дуже небезпечну ситуацію. Примусова паспортизація відіграє важливу роль у формуванні залежності від окупаційної влади. Люди опиняються в такій ситуації, коли без російського паспорту вони нічого не можуть зробити. Людина без російського паспорту є відлученою від медичних сервісів. Паспорт забезпечує доступ до всіх сервісів, пов’язаних з управлінськими структурами окупаційних режимів. Далі за паспортами йде все інше: переоформлення свідоцтв, водійських прав, майнових сертифікатів, перевизнання дипломів, документів, що підтверджують право на власність. Як тільки людина звертається з якогось питання до окупаційних структур управління, від неї вимагають переоформити документи відповідно до російського законодавства. Елементом цього документального процесу є постановка чоловіків призовного віку на військовий облік. На початковому етапі окупації для заохочення місцевого населення РФ обіцяла, що з окупованих територій не будуть рекрутувати в армію. І дійсно, спочатку йти на службу заохочували на добровільній основі. Однак з літа 2024 року почалися призови. Призваних на строкову службу примушують згодом підписувати контракти на участь у так званій «СВО». Варто усвідомлювати, що кожна окупована територія – це новий людський ресурс для продовження захоплення. 

Школі і системі військово-патріотичного виховання приділяється дуже серйозна увага. Школа перетворюється на режимний об’єкт. Наші співрозмовники говорили про те, що на вході до школи з’являється воєнізована охорона. Батьки не мають доступу до школи, вони не можуть без спеціального дозволу зайти всередину. Створюються дуже серйозні бар’єри. Звичайно, що це подається як максимальна безпека для дітей. В середині школи так само вибудовується абсолютно новий символічний простір. Обов’язково є всі ці елементи, які багатьом нашим співрозмовникам нагадують радянські ритуали. Відновлюються практики «тимурівського руху», «піонерської» роботи (в новій сучасній інтерпретації він називається «Рух перших»). Є урок «О важном», на якому обговорюється героїзм учасників так званої «спеціальної воєнної операції» і таке інше. Чиниться дуже активний тиск на дітей. Дітей активно залучають для фотографування чи знімання патріотичних роликів, відеороликів. Таке залучення до відео та фотозйомки зрештою утримує людей від виїзду на контрольовані українським урядом території, оскільки люди бояться, що їх впізнають і до них будуть застосовані заходи як до колаборантів, або ж вони зіштовхнуться з негативним ставленням з боку українського суспільства.  Багато хто в українському суспільстві не розуміє цих тонкощів і вважає, що на окупованих територіях залишились люди, які підтримують російських окупантів. Подібні ролики поглиблюють ці враження і фактично є матеріалами для шантажу людей, які взяли у них участь: «Якщо ви поїдете, ми всім це покажемо». Дітей дуже активно залучають до цих зйомок. Вимушена участь у пропагандистських роликах сильно впливає на їхнє майбутнє. Наразі дитяча освіта значною мірою є мілітаризованою. Створюються кадетські класи, «юнармія», діти регулярно проходять підготовку на полігонах. Механізм «підкупу» працює і тут – у вигляді призів, винагороджувальних поїздок, пільгових вступів тощо. Відбувається відтворення радянської системи, коли ступінь лояльності до системи визначала майбутнє людини. 

Коли ми говоримо про окупацію як про соціальний порядок чи набір соціальних практик, ми починаємо бачити наскільки тривалі наслідки все це має для людини. Навіть на рівні тіла. Люди стараються займати менше місця, вони ніби стискаються. Тобто навіть на рівні тілесних практик людина міняється через окупацію. 

Ставлення окупантів до української мови також нагадує радянські практики.  Українську мову не забороняють, вона може бути як урок в школі, але є нюанси. Наприклад, наші інформанти з Криму сказали, що в них є право вибору додаткової рідної мови, але серед мов, які даються на вибір, української немає як такої. Дирекція школи це пояснює відсутністю попиту на українську мову. Тобто вибір теоретично є, але практично – немає. Те саме фіксувалося на Херсонщині та в Запорізькій області. Вчителька є, один урок на тиждень є, але при цьому вилучена вся українська література, вилучені всі українські підручники, вони заборонені, знищені. На чому будувати цей урок? Урок є, але немає абсолютно ніяких матеріалів для того, щоб цей урок проводити. Це повторення політики радянського часу – маргіналізація національних мов, їх навмисне погане викладання, створення кар’єрних сходів тільки для тих, хто добре знає російську мову, що вело до русифікації. Формувалося зневажливе ставлення до тих, хто говорить «неправильною» мовою. В радянський час це подавалося як модель позитивної в національному сенсі держави: українська мова є, вишиванки є, танці є. Але на практиці все зводилося до поверхневого демонстративного українства з повністю вихолощеним національним змістом. З часом і в міру посилення окупаційного режиму, українська мова зникає навіть як факультативна.

Третій етап, який наступає після перших двох, можна назвати етапом нормалізації окупації для людей. Спочатку люди перебувають в стані емоційних гойдалок, є надія на визволення, а потім ця надія змінюється відчаєм, відсутністю хороших новин. Сподівання не може тривати дуже довго, якщо воно не підживлюється якимись добрими новинами. З часом люди починають впадати в апатію. Наші інформанти говорять, що це домінуючий настрій, коли люди апатично розуміють, що їм нема де дітися і їм треба якось жити і функціонувати в тих умовах, в яких вони є. В цій ситуації треба враховувати два важливі моменти. Перше – перебування на окупованій території нічого не говорить про позицію людини. Абсолютно.  Люди знаходяться в ворожому середовищі, де прояв власної позиції може коштувати життя. Треба розуміти, що люди залишаються на окупованих територіях з дуже різних причин. Це може бути необхідність дбати про старших родичів, яких неможливо вивезти. Також варто розуміти, що в момент захоплення території однаково небезпечними є і виїзд з території, і перебування в її межах. Тобто коли людина вирішує виїхати з окупованої території, це не є вибором між гарною і поганою альтернативами, вони обидві погані. Вбити можуть і під час пересування, і на місці, наприклад, під час обшуку. Це створює для людей дуже складні умови, коли їм важко прийняти рішення, а з часом територія закривається, береться під контроль, і виїхати стає ще важче. Наприклад, використовується подібна практика – людину заарештовують, а потім відпускають без документів. Навіть для того, щоб потрапити додому, людина змушена проходити через блокпости. На блокпостах відсутність документів є знаком того, що йдеться про людину, яку вже арештовували. Відтак дорога додому перетворюється на побиття та тортури. У намаганні переоформити документи чи отримати закордонні паспорти, люди стикаються з новою серією проблем в тому випадку, якщо вони вже потрапили у поле зору окупаційної влади. Щоб отримати цей міжнародний паспорт, фактично треба пройти все те, що ми знаємо під словом фільтрація. І якщо людина є в базі, якщо її вже притягали до відповідальності, якщо вона вже була десь в катівні, то фактично вона опиняється закритою на цій території. Така людина не може виїхати, або може, але через цілу серію дуже серйозних і складних контактів з системою.

Між самими людьми знижується інтенсивність контактів. Можемо говорити про атомізацію суспільства за умов окупації. Люди перебувають в такій ситуації, коли вони не знають нічого про своїх сусідів. Вони не знають, які в них погляди. Вони не знають, на кого вони працюють. Чи вони співпрацюють з окупаційною владою, чи вони навпаки співпрацюють з українською розвідкою. Ніхто про інших нічого не знає. І тому люди намагаються мінімізувати контакти. Люди не говорять. Мовчання в окупації – це дуже цікавий феномен, який створює ситуацію, коли ми не знаємо, якими є настрої людей. Цього не знають навіть ті люди, які там знаходяться – це не проблема доступу до території. Люди не знають, хто на якому боці і не говорять про це, бо це небезпечно. Звісно, помітні деякі прояви, хтось активніше колаборує, хтось ні. Якісь уявлення про оточення є, але ситуація сильно відрізняється в містах та сільській місцевості. Сільська місцевість є більш «прозорою», контрольованою й, відтак, небезпечною. 

Кейси виїздів з території ми бачимо тільки ті, які вдалися. Рішення про виїзд може бути пов’язане з розв’язанням сімейних обов’язків. Якщо старші родичі, за якими дбали, помирають, це розв’язує руки середньому поколінню, яке виїжджає за межі окупованої території. Також виїжджають молоді чоловіки, нерідко через РФ закордон. Це передусім старшокласники, чиї батьки бояться постановки їх на військовий облік і призову до армії. 

Специфічною складовою третього етапу є позатериторіальні явища, паралельна українська державність на окупованих територіях. Як не парадоксально, вона є. Дуже цікаво, як дві державності співіснують на окупованих територіях. Паралельна тіньова українська державність є і вона іноді створює дуже неочікувані ситуації, про існування яких ми навіть не підозрювали. Наприклад, є люди з старих окупованих територій, з Донецької області, які до 2018 року возили податки в Київ через лінію розмежування або розвивали бізнеси по дві сторони лінії зіткнення. В окупованих територіях під час повномасштабного вторгнення люди намагаються узгодити законодавчі системи України і Росії, будують різноманітні логістичні схеми. Це породжує просто фантастичні гібридні форми. До речі, людям з окупованих територій, де вдалося максимально зберегти українську державність, навіть в тіньовому форматі, легше і швидше вдається налагодити життя після визволення території. Паралельна українська державність – це окремий феномен, який потребує детального вивчення. 

Якщо підсумувати, то варто говорити про русифікацію в кількох вимірах. Формально-документальна русифікація – переоформлення, переключення повністю на всі російські документальні процеси. Символічна русифікація – заповнення простору російською символікою. Причому вона є дуже еклектичною, навіть абсурдною. Наприклад, як православні монархісти-сталіністи, які проявляли себе в Донецьку після 2014 року. Тобто це парадоксальні гібриди. Цим всім заповнюється простір і відбувається символічна русифікація. Далі – ідеологічна і соціальна русифікація. Це дуже широкий процес перемикання свідомості людей на російський спосіб мислення. Це передусім формування підкорення. Людину заганяють в такі рамки, де вона фактично змушена підкорятися. Цікаво, що всі наші учасники, які старші за 50 років, тобто, які добре пам’ятають радянський час, постійно проводили паралелі з Радянським Союзом. Але зрештою деталізація повсякдення на окупованих територіях дозволяє говорити про те, що це не радянське створює «Русский мир», а «русский мир» відтворює реальність, знайому старшому поколінню українців за радянських часів. 

Ця публікація підготована на основі виступу, проголошеного під час онлайн-семінару «Обрії Науки» на засіданні Львівського наукового товариства 13 березня 2025 року. 

https://surl.li/vzrlsf

« повернутися